Почали ми свої мандри в п"ятницю ввечері зі Львова, сівши на поїзд в Івано-Франківськ, щоб звідтамти, пересівши на раховоз, їхати до Рахова. Треба сказати, що якраз на наступний день ваш покірний слуга мав день народження, що було гідно відсвятковано в ніч з п"ятниці на суботу в тих двох поїздах. Я не буду втомлювати читача детальним описом кількості алкоголю, який спроможні прийняти в себе чотири здорові молоді організми, скажу тільки, що святкували ми до четвертої ранку, а до Верховини приїхали півсьомої...
День перший
    Отже о 7.30 четверо відважних підкорювачів вершин: Я, Льова, Славік, Юра (він же Руф), перебуваючи в досить суперечливому настрої, пересіли на автобус до Ділового, звідки і мала розпочатись наша піша мандрівка. Прибувши на місце, ми завітали на прикордонну заставу за перепусткою для проходження по прикордонній зоні. Надиво легко знайшовши спільну мову з прикордонниками, душевний стан яких був дуже схожий на наш, ми забрали документи і вирушили в дорогу... Тут я вимушений не покривити душею і сказати, що йти нам було важко... І йшли ми недовго: тільки-но побачили в лісі холодну річку, відразу зробили привал і скочили у воду... Крижана вода гірського потоку зняла втому і надала сил, тож після купань та перекусу ми рушаємо далі.
    Йдемо спокійно, не забуваючи фоткати себе і оточуюче середовище, ще раз купаємось у водоспаді... По дорозі знаходимо вельми кошерні зарослі чорниць, ожини та малини. Як ви самі розумієте, витрачаємо купу часу на пожирання дарів природи :) Ближче до обіду Юра, побачивши равликів у лісі генерує думку: "Їх можна їсти". Славко і Льова не дуже радо відносяться до нової ініціативи, а ми з Руфом збираємо равликів, щоб потім засмажити їх на салі. Обідаємо ми на затишній галявині серед лісу, під якимось великим деревом, за столом, що служить чабанам для посиденьок... Про що свідчив одинокий гранчак на тому самому столі... Після обіду виникає нова ідея : ну його, вода тут є, завтра можна піти швидшим темпом - ночуємо тут, але суворий керівник походу (Славко) прибиває ідею в зародку і наш табір рушає далі...
    Під вечір виходимо на полонину Лисича, по дорозі зустрічаючи місцевих, що повертаються на машинах зі збору чорниці. Перед тим знову ласуємо чорницями та попадаємо в дощик... Знаходимо затишну галявину з невеликим озерцем (або великою калюжою). Галявина захищена від вітру, поруч тече струмок, коротше фест - найкошерніше місце по цю сторону кордону... Ставимо намети і готуємо вечерю, не забуваючи про слимачків. Юра бере їх приготування на себе, я йому в цьому допомагаю. В результаті руки, ножі і навколишнє середовище покриті рівномірним шаром слизу, але слимаки почищені і чекають на смаження з салом. Закінчився цей вечір гарячим грогом (чай з ромом) та дегустуванням трошки недосмажених слимаків. Недосмажених, тому що почався дощ з градом, під час якого ми змушені були сховатись в наметі.
День другий
    Не дивлячись на те, що всю ніч лив проливний дощ, день другий зустрів нас сонечком та гарними краєвидами. Миємось, готуємо сніданок, заварюмо каву та чай... Тобто зустрічаємо день, як білі люди... Тільки починаємо збиратись виходити, як бачимо іншу групу туристів. Кличемо їх до себе, пригощаємо чаєм, розпитуємо куди йдуть. Йшли вони по тому самому маршруту, що і ми, тож вирішуємо на Піп-Іван Мармароський підніматись разом.
    Вирушивши в дорогу нариваємось на отару овець, яких зганяють з гори... Собаки , що стережуть отару, починають на нас гавкати - ми зупиняємось... Стоїмо і чекаємо поки тупі кудлаті створіння спустяться донизу (то я про чабанів, яким не стало розуму відкликати собак) і зженуть отару. Якось само собою виникає питання до Руфа, чи вміє він готувати собак... Каже, що вміє, але тут їх багато, поки всіх замаринуєш, та й тупі кудлаті створіння (чабани) будуть проти, а вони по своїй суті не смачні... Нарешті отару зігнано і ми стартуємо, група туристів, що йшла знами відстає відразу, це зрозуміло - в них в команді двоє людей, що йдуть в гори вперше. Ми беремо впевнений темп і майже без привалів підходимо під Піп-Іван. Віддихуємось, фотографуємо краєвиди... Нас накриває хмара, починаємо підйом. Взявши Піп потрапляємо у сирий туман. Вдягаємо дощовики, фотографуємось і рушаємо далі...
    І тут починається сама цікава частина нашої подорожі. Туман... При чому такий, що за метрів 50 нічого не видно. Ми маємо йти вперед, залишаючи кордон з Румунією по праву руку... На черговій горі бачимо два прикордонні стовбчики, йдемо далі... Туман... Розуміємо, що стовбчиків більше немає, а хребет підозріло затягнувся, спускаємось вниз і знаходимо стежку. Починаємо йти по стежці. Після 10 хв Льова каже: "Хлопці, судячи з карти і компасу, ми вже в Румунії..." Вирішуємо йти в іншу сторону по тій самій стежці. Через деякий час вона опускається вниз. В Руфа виникає думка піти вниз до кошар "спитати що і як і може молочка купити", рубаємо цю думку накорню. Згідко компасу і карти все ніби правильно, туман трохи розсіявся, але де ми є ніхто точно сказати не може... Стаємо на перекус... Після того як поїли, Славік з Льовою вирішують пробігтись в напрямку куди ми хочемо йти щоб подивитись чи є якась стежка, натомість ми з Руфом їмо чорниці і чекаємо розвідників. Прибігають... Я не буду переказувати дослівно як описав ситуацію керівник походу, але в загальному було так: "Я вас вітаю, ми в Румунії, а тепер мерщій на батківщину".
    За тим самим горбом, куди бігали наші відважні розвідники ми побачили досить широку стежку, прикордонні стовби і залишки колючого дроту... Ми поверталися на Україну... Руф розчулено затягнув гімн, всі підтримали...
    Довго йдемо тою широкою стежкою, надвечір зустрічаємо чабанів з отарою. "Добридень". "Добридень". "А чи довго ще нам до Межипотоків?". "Йой, хлопці, ще три години, не знаю чи сьогодні до темна зайдете". "Дякуємо". Інформація пригнічує нас, але знаючи про неадекватність сприйняття світу місцевим населенням, пришвидшуємо ходу. На Межипотоки заходимо за годину. Радісно згадуємо чабанів, висловлюючи думку про їх рівень абстракції від таких речей як простір і час, ставимо намети та готуємо вечерю. До речі намети ми поставили біля прикордонної застави, де не нікого не було, зате була картопля цибуля та часник. Це дало нам змогу приготувати зупку на салі з бульбою. А так як зупка була досить смачна, то було прийняте вольове рішення випити по пару грам горілки під ту всю справу... Попивши гарячого чаю лягаємо спати...
    Спав я досить міцно, збудив мене мат, який розносився по околицях, і відлуння пісні "Тече річка Тиса...". Вибравшись з намета у глупу ніч, я поцікавився, в чому причина нецензурної лексики і прояву патріотизму у таку пізню пору... Як виявилось хлопців збудило щось, що шурохкотіло у таборі. Після короткої міжнаметової наради, перед якої була зроблена невдала спроба збудити мене, бо мене швидко може збудити або усвідомлення того що тре йти на роботу або чарівне створіння в променях ранкового сонечка з філіжанкою запашної кави у руках... Ну так от, було прийнято відважне рішення приймати бій... В результаті, озброєний ліхтариком і сокирою, Юра хоробро вийшов в ніч, за ним вийшли Льова з Славком... Не знаю було там що чи не було, але навіть якщо і було то злякалось нашої відважної команди і втікло в темний ліс. А хлопці побачивши, що нікого немає, розпалили багаття, зогріли чаю і, щоб розвіяти смуток, заспівали пісню... От тоді то я і прокинувся, виліз з намету і зрозумів, що проспав невідбувшийся біг з ворогом, що втік у темний ліс... Не розділивши задум хлопців дивитись на зорі і кричати у темряву я сьорбнув чаю і поліз додивлятись сни... Наскільки я знаю в цю ніч нас вже нічого не турбувало...
День третій
    Ранок зустрів нас теплим сонечком та ясним небом. Поснідавши, ми зібрались у путь. Сьогодні треба зробити перехід між Мармаросами та Чорногорою. Виходимо, стежка відразу йде круто вгору... Йти тяжко, але стиснувши зуби забігаємо на гору, робимо привал, звіряємось з картою... Все ок... Наша обідня ціль гора Стіг, вірніше її передгір"я, бо сама вона на території Румунії, а Льова каже, що за кордон більше не хоче, бо тут батківщина, друзі і бізнес у рідному місті...
    Пройшовши досить великий кавалок дороги попадаємо в дощ. По дорозі зустрічаємо поляків, які ломаною російською пояснюють, що вони ночували там де це збираємось робити ми і що воду вони там знайшли... То добре, бо третій день в плані води був досить невизначений... В районі обіду добираємось до Стогу, робимо привал, світить сонечко, ми топчемо консерви і халву... Після перекусу знову починається дощ... Вдягаємо дощовики і знову у дорогу... Ціль - гора Вихід...
    Коли з-за повороту виглядає Чорногірський хребет дощ перестає і знову починає світити сонце. Знімаємо дощовики, настрій піднімається. Фотографуємо Чорногору. Зі всього видно, що погода на ній сонячна, лише за Піп-Іван зачепилась величезна хмара...
    Продовжуємо йти... Майже доходимо до Виходу, починаємо шукати воду, як тут знову починається дощ. В дощі залазимо на Вихід, знаходимо воду... В тому ж дощі і тумані ставимо намети... При спробі натягнути тент Руфового намету, він рветься. Намет новий, Ханнах - всі злі... Я через те що порвав намет, Руф через те що його новий намет виявився таким не надійним, Славко з Льовою через те що "Ну якщо вже Ханнах почав таку халяву гнати, то куди си той світ котить...".
    Йдемо зі Славком набираємо води, хлопці розпалюють багаття... Готуємо вечерю... Промоклі і замерзлі відігріваємось гарячою зупою і пляшкою горілки, обговорюючи тему "А от якщо б були екстремальніші умови і такий намет то шо би то було...". Повечерявши лягаємо спати.
День четвертий
    Ранок зустрів нас туманом. Дізнались ми про це від Юри, який за звичкою прокидався самий перший. При чому дізнались не тільки ми, а ще й навколишні села... Якщо не передавати в точності лексику і настрій автора, то звучало воно приблизно так: "Йой, хлопці, подивіться-но який густий туман! І дощ ще чомусь падає...". На репліку Славіка, який виповз з намету, "Руф, та ситуація не така вже критична", Юра відповів: "Та звичайно, Славко, якщо б ще татари на нас з чотирьох сторін наступали, то було б значно гірше... А так... Туман тільки... І дощ... І вітер...". Повиповзавши з теплого намету ми з Льовою зрозуміли, що мав на увазі Юра. Було мокро, холодно і нічого не віидно метрів за п"ятдесят... Але робити нічого, сходили по воду, приготували сніданок, заварили кави і рушили у путь... Попереду нас чекав Піп-Іван Чорногірський...
    З кожним метром під"йому погода ставала все паскуднішою: туман ставав густішим, піднявся вітер і дощ бив в обличча. Йшли швидким темпом, не роблячи привалів. Перед самою вершиною довелося лізти по великим брилам каміння, які через дощ та туман були слизькими... Видерлись на Піп ми дуже змерзлі, моркрі і злі... Навіть перекус вирішили не робити... Прийшла думка подзвонити нашим друзям, що мали зустріти нас на Бребенескулі, щоб вони не перлись на хребет, а залишились біля колиби під Смотричем... Але зв"язку не було в жодного опрератора. Зрозумівши, що альтернативи немає вирушили далі... Ціль - озеро Бребенескул.
    Вийшовши на хребет, зустріли групу туристів, які сказали, що бічили двох хлопців і двох дівчат, що мали когось зустріти на Бребенескулі. Виходило, що друга половина нашої групи вже в горах... Ми пришвидшили крок... Через деякий час наздогнали двох чехів, що йшли на Вухаті Камені, спускатись у Дземброню. Ми довго запевняли їх, що вони йдуть не туди, потім вони витягнули карту, а ми компас, і спільними зусиллями дійшли висновку, що вони йдуть правльно, а ми мабудь пройшли повз стежку... Повертаємось, знаходимо нашу стежку, звіряємось з картою та компасом... Все ніби добре... Через деякий час зустрічаємо ще двох туристів, чоловіка та жінку, які кажуть що бачили групу львів"ян, котрі прямували на Бребенескул. Потішило те, що на питання "Як називається ця гора?", дядько надмінно відповів: "Та ви йдіть собі хлопці, а то я як почну розповідати що тут і як то багато часу займе..." (цитуючи класика "Я гуру я учітель..."). На наступне питання: "Це Менчул?", відповів: "Так", хоча Менчул, як виявилось потім, був далі...
    Ми вирушили далі крізь туман та дощ. Пройшли Дземброню, Менчул... Залізли на Бребенескул і зробили перекус... Рушили далі... Холодно... Ніхто не стримує себе у виразах... Нарешті, завдяки компасу, карті, прикордонним стовбчикам та Святому Мату ми починаємо спуск на Бребенескул... О, скільки слів було сказано, які пісні кричав Руф, коли ми бачили у тумані відблиск води цього озера... Знову купа слизького каміння, повземо по слизькій траві... Але ми раді і втішені, бо нас тут чекають...
    Спустилися до озера, оббігали всі намети, що там стояли... Наших немає... Поговорили з туристами, які стоять тут два дні, - групи подібної на наших товаришів не було...
Ставимо намети, вогонь не розводимо. Славко збирається піти пошукати трохи далі, бо нібито Руф бачив за півкілометра від нас якісь намети. Відмовляємо його, обгрунтовуючи тим, що у другій групі є принаймні двоє людей з досвідом , що якщо навіть вони і заблукали то вже поставили намети і, усвідомлюючи що Чорногора не Бродвей, не будуть гуляти нею вночі...
    На вечерю їмо по банці консерв, запиваємо пляшкою кон"яку і лягаємо спати...
День п"ятий
    Ранок зустрів нас сонячною погодою і радісними криками Руфа, який перший ту погоду побачив. Поки Юра почав розводити вогонь, а ми додивлятись сни у теплих спальниках, нас знайшли Андрій з Назаром, що були у групі, яка мала до нас приєднатись. Як ми і думали, вони у тумані не знайшли озера і заночували трохи далі від нього...
Після обміну вітаннями, взявши з собою Славка, хлопці пішли перетягувати речі та намети до нашого табору. Ось так на п"ятий день нашої подорожжі до нас приєднались: Андрій, Наталка, Назар (він же Перший) та Мирося...
    Цього дня наш суворий керівник походу вирішив дати нашій мобільній бойовій групі трохи перепочити і зробив так звану дньовку, не забувши запросити другу частину нашої групи приєднатись до неї... Згідно з ТТХ і стратегічними планами оборони друга група привезла шашлик (Першому +1) і трошки горілки. Поставивши намети гостей, було вирішено починати робити шашлик... Мобільна група в складі мене і Рущака старшого вирушила по дрова, в той час як решта займались вогнем і приготуванням канапок...
Після приготувань почали готувати шашлик. Вірніше готував його я, асистував мені в цій непростій справі Назар. Що я можу сказати... Готувати шашлик на жерепі не сама вдала ідея... Бо жереп так і хоче загорітись знову, а до нормальних вуглів пропалити його не можна, бо згорає у попіл... Але за допомогою води, якої тушили вогонь, та майстерності кухарів шашлик вдався... Що було відмічено всім складом групи, при чому відмічено під холодну горілочку та вино, що ми їх витягнули з потічка...
    Ну а потім, коли сонце вийшло в зеніт, а шашлик вже почав перетравлюватись, було прийнято рішення піти скупатись у Бребенескулі, що і було нами реалізовано... Після купать відбувся штурм гори Гутем-Томнатек. Якщо бути точним, спочатку ми хотіли вилізти на Бребенескул, але так як його затягнуло хмарою, вирішили йти на Гутем...
    Після штурму почала готуватися вечеря та варитися чай... Ще один день в горах доходив кінця...
День шостий
    День шостий зустрів нас гарною погодою і урочистим рішенням траверсувати Говерлу. Після сніданку і чаю пакуємось і вирушаємо в дорогу. Пробігаємо Ребра, Шпиці, по дорозі ласуючи чорницями і фотографуючи все навкруги. Добігаємо до Говерли, траверсуємо її. По дорозі зустрічаємо багато груп туристів, при чому серед них є чехи, поляки і нібито навіть серби... Після траверсу Говерли йдемо досить довго, поки не виходимо на КПП заповідної зони. Тут нас зустрічає дядько, який щиро переймається тим, що ми топчемо своїми грішними ногами заповідну травичку і вимагає з нас по десятці з кожного і по двацятці з намета... Розповідаємо дядечку шо самі ми не звідци, що навіть на горілку з пивом грошей нема, а про намети ми взагалі вчора почули (поляки розповіли), і взагалі ми пацифісти і ночуємо простонеба. Даємо дядечкові по п"ять гривень і рушаємо далі.
    Через деякий час доходимо до підніжжя Петроса і розкладаємо табір. Шукаючи воду зустрічаємо групу, що бачили в Мармаросах на другий день. Збираємо дрова, готуємо вечерю та лягаємо спати. Завтра нас чекає штурм Петроса.
День сьомий
    Встаємо зранку, швиденько варимо їсти та збираємось. Погода відмінна... Нас чекає Петрос. Останні приготування, фотографії перед виходом... Рушаємо. На Петрос заповзаємо десь за годину. Всі довольні як зграя рожевих слоників. Я тішусь, бо то останній непідкорений український двохтисячник... Показово ставлю галочку в блокнот...
На Петросі зустрічаємо групу білорусів, що вивісили старий прапор своєї країни. Знайомимось... Як не дивно, хлопці та дівчата говорять білоруською. Я вперше чую цю мову вживу... Досить прикольно звучить, я вам скажу. Після теревенів на тему "а в вас як там?", робимо пару фоток та рушаємо далі. Тепер залишилось добратись до Квасів, а там ми вже сядемо на електричку.
    Зробивши по дорозі невеличкий перекус та купу фотографій добираємось до станції. В місцевому генделику заливаємо спрагу холодним пивом та рушаємо на електричку...
Їдемо до Ясіні, де нас чекає смачна вечеря. От, як ви думаєте, про кого я міг думати всі ці 7 днів? Що мені снилось ночами? Так, звичайно ви вгадали... Про смажену бульбу!!! Я не міг дочекатися, поки ми дійдемо до кафе... А коли ми нарешті добралися до нього, я замовив подвійну порцію цього дива і в повній мірі насолоджувався життям. Макнувши під бульбу пару грамів оковитої та заївши вечерю хот-догами, ми рушили назад на залізнийну станцію. Тут треба відмітити, що завдяки харизматичним талантам Юри, ми залишили наплечники на станціїї в дівчинки, що там працює (за що Руфу +1 і ріспект від товариства)...
    Ну так от, повечерявши, повернулись ми на станцію і вляглися спати... Дочекавшись таким чином поїзда, вирушили до рідного Лемберга... Ось так і скінчилась наша мандрівочка...